День скорботи і пам’яті жертв депортації
кримськотатарського народу
Депортація - примусове або насильницьке переселення одних людей іншими за межі певної території - найдавніше явище. Своєрідний «інструмент» боротьби, в цілому , з власними страхами тих, хто займається подібним неподобством, їх побоюванням за примарну владу. Ефективність подібного методу вкрай сумнівна і не витримує жодної здорової критики. Більш того, виступаючи в якості тимчасового заходу «вирішення проблеми» лише додає цих проблем, породжуючи і горе, і приховану ненависть, біль і страждання, які в свою чергу, в тій чи іншій мірі, неодмінно мають зворотний, дуже потужніший ефект.
18-го травня, починаючи з 1994-го року в Україні, згідно Указу Президента № 165/94 від 14-го квітня 1994 року, відзначається День скорботи і пам’яті жертв депортації кримськотатарського народу, яка сталася 18-20 травня 1944-го року. Переселенню піддалися і старі, і жінки, і діти, цілі родини, більше чверті мільйона люду. Жахливий злочин, з цілої черги, від антилюдських проявів у часи сталінського режиму, війни та радянської влади. Вже у 1967-му році, при тій же самій, радянській владі, Указом Президії Верховної Ради СРСР № 493, ці дії були визнані необгрунтованими. Пізніше, в 1989-му році , Верховною Радою СРСР, ця депортація була нарешті засуджена, визнана незаконною і оголошена злочинною. Татари отримали реальну можливість відновити порушене кимось і колись право на свою споконвічну територію, що входила до того часу до складу суверенної України, територіальну цілісність якої у 1994-му році гарантували не багато не мало, а три найавторитетніші країни у світі: Росія, Сполучені Штати Америки і Великобританія. Почалося активне повернення людей на свою рідну землю, радість і сльози, звичайно ж маса труднощів, але безперечно, колишній жах здавався позаду ...
Пісня "1944" Джамали розказує про трагедію депортації кримсько-татарського народу в 1944 році. Співачка вилила в ній весь біль своєї батьківщини. Джамала знає цю історію із слів своєї бабусі, яка пережила депортацію і втратила в той страшний час дитину.
Російські власті і ЗМІ дуже обурюються з приводу того, що українці представили на Євробаченні 2016 таку пісню. Вони заявляють про розпалювання ворожнечі і політичної заангажованості, забуваючи той факт, що факт депортації цілого народу ще в 1989-у році був визнаний незаконним і осуджений Верховною радою СРСР, а в 2015 український парламент визнав депортацію актом геноциду.
Я часто слышу стук колес во сне,
И возвращаюсь в этот проклятый вагон,
И вспоминаю, как прикладом бьет в плечо
Озлобленный и юный солдафон.
И часто вспоминаю деда я глаза,
Что умирал у внука на коленях,
А сын его на фронте воевал,
Не ведал, что изменником объявят.
И снова слышится мне женщин плач,
Что малышей своих в дороге хоронили,
Дорога эта - их палач,
На ней сердца тех женщин просто сгнили.
И вижу я как плакали деды,
Молились на коленях робко дети,
И с каждым днем пустели все ряды,
Мы умирали. Нам не жилось без Родины на свете.
Без пищи, без воды, без воздуха святого,
Нас мчал куда-то проклятый вагон.
И часто сына вспоминала мать родного,
Что добровольцем юным убежал на фронт.
Своих детей на фронт мы отправляли,
И искренне мы верили в победу,
И победителей встречать мы искренне желали,
Но выселяют нас, как скот, а многих - расстреляли.
И сколько б не прошло десятков лет,
Не заживает боль внутри меня,
И ночью снова в том вагоне я шепчу ребенку: нет!
Ты не предатель, такова видать судьба...
Но не смирились мы с такою вот судьбою,
И отстояли возвращение домой.
И снова падали деды и дети на колени,
Целуя землю и шепча: "Мой Крым родной!"...
И мы на Родине, и дом построен крепкий,
Но часто и во сне и на яву,
Я ощущаю этот запах терпкий
В вагоне том, что мчал меня ко дну...
