295 років від дня народження Григорія Савича Сковороди 

Григорій Савич Сковорода, визначений філософ, письменник-просвітительXVIII ст. посідає почесне місце в історії прогресивної української і світової культури.

Ґрунтом, на якому народився і визрів талант мислителя і митця, загартувався дух непримиренного борця проти соціальної несправедливості і сформувалися погляди демократа, гуманіста, антиклерикала¹, було суспільне життя України XVIII століття з усією його історично обумовленою складністю і класовою суперечливістю, з остаточним закріпаченням селян і героїчною боротьбою народних мас проти соціального гноблення.

Народився Григорій Савич Сковорода 3 грудня (22 листопада за старим стилем) 1722 року в селі Чорнухах Лубенського полку (зараз Чорнухинський район) на Полтавщині в сім’ї селянина-козака. Ріс майбутній філософ і поет серед людей праці, від них навився шанувати труд і трудівника, виховувався на народних переказах, думах, піснях, милувався чудовою природою рідного краю. З дитинства виявив нахил до музики і пісні.

Після здобуття початкової освіти в рідному селі Григорій Сковорода у 1738 року (Леонід Махновець у книзі «Григорій Сковорода. Біографія», К., «Наукова думка», 1972, переглядає цю та деякі інші дати) став студентом Києво-Могилянської академії, де навчався до 1750 року з перервою на два роки (1742 – 1744), коли він був співаком придворного хору.

Києво-Могилянська академія була єдиним вищим учбовим закладом на Україні того часу. В ній ще жили традиції відомого просвітителя XVIII ст. Феофана Прокоповича. Сюди приїздили здобувати знання і з інших країн світу.

Та духовна кар’єра не приваблювала Г. С. Сковороду. Не завершивши останнього богословського курсу, він у 1750 році, скориставшись з нагоди, їде за кордон (Угорщина, Австрія, Польща, Словаччина),  де не лише знайомиться з життям та побутом інших народів, а й збагачує свої знання – слухає лекції в одному з найстаріших університетів Європи в м. Галле.

Повернувшись 1753 року на батьківщину, молодий учений починає педагогічну діяльність у школі. Його запрошують викладати піїтику до Переяславського колегіуму. Але незалежність і новаторство молодого викладача (він складає власний курс поетики) викликає невдоволення єпископа. Та на вимогу повернутися до старих норм викладання Сковорода відповів влучним латинським висловом: «Одна справа єпископський жезл, а інша – сопілка пастуха». Як говорить біограф поета  М. Ковалінський, цей конфлікт з переяславським єпископом для Сковороди був «першою пробою твердості його духу». Таким непохитним і безкомпромісним у своїх поглядах залишився він на все життя.

Втративши місце викладача в Переяславському колегіумі, педагог і поет – саме на цей час припадає початок його літературної творчості – прагне продовжувати педагогічну діяльність. Невдовзі він стає домашнім учителем у поміщика С. Томари, навчаючи та виховуючи його сина Василя. В особі свого учня Сковорода придбав вірного друга на все життя. Та важко було миритися з пихатістю, а часом і зневагою з боку панства, бачити жорстоке та свавільне ставлення поміщиків до кріпаків.

Прожиті на Переяславщині роки (1754 – 1759) були важливим періодом у діяльності Сковороди. У цей час інтенсивно формується його демократичний світогляд, чому особливо сприяло, постійне спілкування з трудовим народом, спільні прагнення, одні помисли. Мрії народу про волю й боротьба за неї, висока моральність трудящих утверджували у філософа й письменника в його переконаннях, живили ідейну спрямованість творчості. Саме в Ковраї Сковорода пише сповнений  викривальної сили твір «Сон», де в алегоричній формі малює жахливу картину тогочасної дійсності, викриваючи царські палаци, хороми вельмож і храми як осередки соціального зла, розбещеності людських пороків. За цим твором тогочасне суспільство – жорстоке людиножерство.

Із віршів, написаних протягом 1753 – 1785 років, було укладено збірку «Сад божественних пісень». До них автор бере епіграфи з Біблії, але своїм змістом та ідейною спрямованістю  вони далекі від неї.

У своїх віршах поет-мислитель виступає і як глибокій лірик.

Його лірика сповнена філософських роздумів про людське щастя, про єдність людини і природи, в ній уславлюється природжена праця, розум чиста совість. Коли поет пише про природу, її красу і гармонію, слова його проймаються світлою радістю.

В одному із найкращих своїх творів, у 10-й пісні «Саду божественних пісень», поет викриває вади тогочасного суспільного життя, в якому панує дисгармонія. Він славить свободу («De Libertale»), підносячи її над усе. Отже творчості Г. С. Сковороди-поета притаманне органічне злиття мотивів громадянських і особистих.

Після Переяслава у творчому житті Г. С. Сковороди починається найбільш плідний період, тісно пов'язаний з Харковом та Слобідською Україною. У 1759 році його запрошують до Харківського колегіуму на посаду викладача поетики. У природженого вчителя знову з’являється аудиторія, якій він може передати свої знання, з якою може поділитися думками, що хвилюють його. Здається все гаразд.

Та йому запропонували, малюючи принадні картини духовної кар’єри, прийняти чернецтво, а філософ у своїх принципах був непорушний. Відповідь була пряма і дошкульна – він не хоче собою збільшувати число фарисеїв: «Їжте жирно, пийте солодко, одягайтесь м’яко і чернецтвуйте».

У 1762 – 1763 році Г. С. Сковорода знову в Харківському колегіуму, а в 1764 році через переслідування та інтриги (за ним стежать, не дають зустрічатися з учнями – прихильниками його поглядів) змушений покинути його. Він подорожує до Києва. Слава про вченість Сковороди шириться по всій Україні. У Києво-Печерській лаврі колишні товариші по навчанню умовляють Григорія Савича «пристати до берега», постригтися в ченці, стати «стовпом церкви і окрасою обителі», на що той з властивою йому іронією відповідає: «Я стовпотворіння собою умножати не хочу, досить і вас, стовпів неотесаних, у храмі Божому».

1768 року, коли при Харківському колегіуму починають функціонувати додаткові класи для дітей дворян, генерал-губернатор Щербинін, без згоди єпископа Крайського, який переслідував Сковороду, запрошує його до читання курсу доброправія. Курс передбачав тлумачення катехізису (викладу християнського віровчення в запитаннях і відповідях), але насправді філософ у ньому подає своє розуміння  таких категорій, як світ, природа, вічність, Бог. Саме через те, говорить філософ, «у стародавніх Бог називається розум всесвітній, йому ж у них були різні імена, наприклад: натура, буття речей, вічність, час, доля, необхідність, фортуна та ін. А у християн найвідоміші йому імена такі: дух, Господь, цар, розум, отець, істина. Останні два імені здаються властивішими за інші… Що ж до видимої натури, то їй також одно ім’я, наприклад: речовина або матерія, земля, тіло, тінь та інше». Таке трактування Бога, з яким зустрічаємось в багатьох філософських і художніх творах Г. С. Сковороди, ніяк не відповідає тлумаченню, яке давала офіційна церковна література.

Реакційне духовенство, звичайно, не могло примиритися з тим, щоб такий «єретик» навчав молодь. Філософ остаточно залишає Харківський колегіум. З 1769 року він уже більше не займає жодної офіційної посади. Мандруючи по селах і містах України, переважно Харківщини, буваючи в Приазов’ї і на Воронежчині, Орловщині, Курщині, Сковорода стає істинно народним учителем, слухачі якого – селяни в полі чи на ярмарку, його друзі з народу, однодумці. Чи в бесіді з мудрим пасічником, чи в роздумах на самоті Г. С. Сковорода шукає відповіді на віковічні питання про життя і смерть, про щастя людини, рух матерії, яку він вважав вічною і безконечною в просторі і часі, на питання поставлені сучасністю: яка роль людини в суспільному бутті, якою має бути прийдешність, хто годувальник, а хто споживач чужої праці? Прихильники його думок і поглядів радо приймали його в себе, у них він знаходив хліб і сіль та теплий куток. Як і раніш, власності не мав він ніякої, все його майно складалося з одежини, торби з книжками та сопілки. В цей останній період життя написані основні філософські твори мислителя.

Свої філософськи погляди Сковорода обстоює і в байках. Створивши та уклавши першу на Україні збірку оригінальних байок, він проторував шлях цьому жанрові в українській літературі, заклав основу, на якій зводилася будова класичної української байки.

Першу байку Г. С. Сковорода написав віршем 1760 року в Харкові. Причиною написання байки, як твердить сам автор, було те, «що багато хто з учнів, нітрохи для цього не народженні, навчалися».

Сказана езопівською мовою гірка правда мала, свою дію – єпископ Іосаф Миткевич більш як сорок «недорослів» звільнив від непосильного для них труда. Вже перша спроба показала, який великий вплив мав цей жанр на читачів.

Писати байки Г. С. Сковороду спонукало саме життя з безліччю явищ і фактів, вартих осміяння, осуду, та бажання виправити вади, навчити, передати свій життєвий досвід, поділитися наслідками багаторічних  роздумів. Зразком цього жанру була для нього класична грецька та римська байка і передусім творчість Езопа, а також російських поетів XVIII ст. – Тредіаковського, Кантемира, Хераскова. Виразно позначився на байках Сковороди вплив усної народної творчості, зокрема влучних прислів’їв та приказок з їх мудрістю і дотепністю, висловленою в лаконічній, афористичній формі.

Протягом 1769 – 1774 років у Харкові та поблизу Харкова (в с. Бабах) Г. С. Сковорода написав тридцять байок. Вони й склали збірочку «Байки Харківські», які автор подарував своєму другові Опанасу Панкову.

У листі-присвяті Г. С. Сковорода висловлює свої погляди на цей жанр. Він радить не зневажати байкарства, бо в байці просвічує істина, як «іноді в дранті коштовний криється камінь». Вона повинна навчати. «Батьківське покарання містить у гіркоті своїй солодощі; а мудра іграшка таїть у собі силу». Байки Г. С. Сковороди пише прозою віддаючи данину їх родоначальнику Езопові. Кожна байка складається з двох частин: фабули, тобто самої розповіді, і висновку, повчальної частини, яку автор називає «силою».

Читач легко помітить, що перша половина байок ближча до традиційної з короткою «мораллю»- повчанням, друга ж ніби покликана вдовольнити прагнення навчати, переконувати, доводити вірність і важливість своїх переконань.

Більшість «Байок Харківських» – твори оригінальні, а коли часом Сковорода ы використовує якусь фабулу Езопа, то насичує її цілком новим змістом, виводячи ситуацію, подібну до тієї, в яку потрапляють Езопові граки, убравшись у пір’я павича. Але якщо Езоп лише застерігає від такого роду вчинків, щоб не потрапити в смішне становище, то Сковорода викриває не тільки намагання використати свою «нову одежу» на те, «щоб… проломлюватись крізь законів громадянських загороди». У цій байці звучить гострий осуд панівних верств з їх пихатістю, нахабством, беззаконням.

Найбільшу групу (близько половини) складають байки, в яких провідною є думка про необхідність жити «за природою», про те, що праця за нахилом, за покликанням, за здібностями приносить насолоду людині і суспільству.

Вимагаючи в житті займатися лише тією справою, до якої є природні здібності, Г. С. Сковорода і сам обрав собі місію мандрівного вчителя. Чи не найкраще розкрито цю думку в байці «Бджола і шершень». Тут йдеться не лише про природженість праці, а й про життєву необхідність трудитися. Труд творчий, труд за природним нахилом – це джерело справжнього щастя. І горе, коли людина не за свою справу береться.

Ідея природженості праці є провідною і в байках «Орел і Черепаха», «Жайворонок».

У системі поглядів, що їх викладено в «Байках Харківських», значне місце посідає одне з важливих питань філософського вчення Сковороди – міркування про людське щастя. На думку письменника, щастя не треба шукати ні за морем, ні на небі, воно завжди поруч, або в самій людині. У байці «Зозуля і Дрізд» стверджується: «Щасливий той хто поєднав природжену свою роботу з загальною. Вона є справою життя». Проте щастя людини не лише в природженій праці, а й у дружбі щирій, безкорисливій («Пес і Вовк», «Соловей, Жайворонок і Дрізд»). Прекрасне почуття дружби приносить справжнє щастя: «Щасливий, хто хоч саму тільки тінь доброї дружби нажити спромігся».

Цінити людину не за зовнішніми ознаками, а за її сутністю Сковорода вчить у байках «Олениця и Кабан», «Баба і Гончар».

Особливо близькі письменнику-просвітителеві теми науки, освіти (Брусок і Ніж», «Голова і Тулуб»).

З тогочасного життя Г. С. Сковорода черпав сюжети і для своїх байок. У Києво-Печерській лаврі, колегіумах він стикався з реакційними ідеями та їх носіями. Про боротьбу світла з темрявою, прогресивних сил з реакційними йдеться у байках «Кажан і двоє пташенят: Горлицине і Голубине». «Шершні тогочасного суспільства засуджуються у «Бджолі і Шершні».

Часом у «силі» Г. С. Сковорода далеко відходить від конкретної теми, та завжди звертається до проблеми гострої й важливої, животрепетної. Так, у байці «Жаби» прагненню одних до розкошів, до багатства, яке може зрадити, протиставляється задоволення інших невеличким, але вічно живим джерелом – скромною повсякденною працею. Але далі в «силі», згадуючи Платона, автор підводить читача до висновку, що влада царів та королів може «пересохнути», як те озеро, – вона не вічна. До цього висновку Сковорода міг прийти тільки на підставі аналізу визначних подій свого часу – Коліївщини, повстання Пугачова, месництва Гаркуші.

Уклавши збірку «Байки Харківські», Г. С. Сковорода продовжував працювати над віршами та філософськими творами. Крім віршів, що увійшли до «Саду божественних пісень», він пише ще чимало творів тогочасної книжної російською, українською і латинською мовами. 

З філософських творів у 70 – 80-х роках були написані «Бесіда, названа двоє, про те що блаженним бути легко». «Розмова п’яти подорожніх… про істинне щастя в житті», «Розмова, що називається алфавіт, або буквар світу», де говориться про те, що найбільш корисна суспільству праця за природженістю, «Ізраїльський змій», де дається гостра критика Біблії, марновірства, утверджується вічність матерії. Проблемі виховання молоді присвячена притча «Вдячний Еродій». У притчі «Убогий жайворонок» викривається світ, в якому владарює багатство, панує лицемірство, а бідність і правда зневажаються. Останнім філософським твором Г. С. сковороди був «Потоп зміїн» (1791 р.), в якому особливо оптимістично прозвучало: «Ми побудуємо світ кращий. Створимо день веселіший». 

У 90-х роках XVIII ст., відчуваючи вагу літ і наближення кінця, Г. С. Сковорода іде до свого улюбленого учня і друга М. Ковалінського в Хотетово (Орловщина). У щирих розмовах з ним поет ще раз осмислює все своє життя. Очевидно, ці розмови й стали канвою для написання М. Ковалінським біографії для свого вчителя.

З Хотетова Г. С. Сковорода переходить до іншого друга – А. Ковалівського, в село Пан-Іванівку (тепер Сковородинівка, Золочівського району на Харківщині), що природою нагадувала рідну Полтавщину. Там 9 листопада (29 жовтня за старим стилем) 1794 року і скінчив життєвий шлях видатний син українського народу.

Відмовившись перед смертю від церковного причастя, він заповідав на могилі зробити напис:  «Світ ловив мене, але не спіймав».                       

До 295 річниці від дня народження Г.С. Сковороди в бібліотеці оформлена книжкова виставка

«Світ ловив мене, але не спіймав».