СЦЕНАРІЙ ЛІНІЙКИ ПАМ'ЯТІ ЖЕРТВ
ГОЛОДОМОРУ 1932-1933 р.р.
Мета заходу: донести до учнів матеріали дослідження, документи, факти страхітливої історичної події – голодомору в Україні 1932 – 1933 років; висловити гірку правду, щоб знали школярі через які страждання пройшов наш народ.
Оформлення: на столику, застеленому чорною українською хусткою, хрестом покладені вишиті старовинні рушники, на них лежить розламана хлібина. Поруч кетяги калини, перев’язані чорною стрічкою. На підставці горять свічки.
Обладнання: магнітозаписи «Реквієм» А. Моцарта, «Молитва за убієнних голодом», К. Мотрич, презентація; свічки у підсвічниках; напис «Голодомор 1932 – 1933 рр. в Україні», метроном.
Лунає музика – «Реквієм» А. Моцарта (упродовж вечора звучатиме то тихіше, то гучніше). Учні одягненні в темного кольору вбрання.
Юнак запалює свічку.
Читець:
Не звільняється пам'ять, відлунює знову роками.
Я зітхну… Запалю обгорілу свічу.
Помічаю: не замки – твердині, не храми –
Скам’янілий чорнозем – потріскані стіни плачу.
Піднялись, озиваються в десятиліттях
З далини, аж немов з кам’яної гори
Надійшли. Придивляюсь:
«Вкраїна, двадцяте століття»
І не рік, а криваве клеймо:
«Тридцять три»
Адлер Коралів.
Читець запалює свічку
Читець:
80 років тому проти українського народу було вчинено злочин, який не має строку давності, а за своєю жорстокістю – аналогів на всій планеті. Зважаючи на жахливі масштаби і цинізм голодоморного акту 1932-33 років, ми іменуємо його Геноцидом. Ця спланована акція мала на меті зруйнувати незалежні селянські господарства і ліквідувати селянство як основу української нації і національного відродження.
Читець:
А люди біднії в селі.
Неначе злякані ягнята,
Позамикалися в хатах
Та мруть…
Сумують комини без диму
А за городами, за тином
Могили чорнії ростуть.
Гробокопателі в селі
Волочать трупи ланцюгами
За царину і засипають
Без домовини. Дні минають
Минають місяці. Село
Навік замовкло, оніміло
І кропивою поросло.
Т.Шевченко «Чума»
Читець:
Ніби про 33-й рік писав Тарас Шевченко, кажучи ці слова про нашу стражденницю Україну.
За підрахунками спеціалістів, хліба, зібраного в 1932 році, самій Україні вистачило б на 2 роки. Та Сталін і його прихильники намагалися через голод нанести смертельний удар по Україні, по українській нації.
Читець:
У розпалі голодомору 2 січня 1933 року була розіслана телеграма Сталіна про план хлібозаготівель: по Радянському Союзу необхідно здати державі 94мільйони пудів хліба, з них 62,5 млн. пудів накладалося на Україну.
Злочини, здійснені під час голодомору в Україні, беззаперечно були злочином проти людства.
Читець:
О, як же ти не вмерла, Україно,
Бо скільки ж то зловісницька мета
Звела людей, приречених безвинно, –
Й ніхто за це ні в кого не спитав.
Петро Біба
Читець:
Голод, який поширювався протягом 1932 року, набув найстрашнішої сили на початку 1933 року. Першими, як правило, гинули чоловіки, пізніше – діти, і останніми – жінки. Але, перш ніж померти, люди часто божеволіли, втрачаючи своє людське єство. Голод притуплював моральність. У багатьох місцевостях зафіксовані випадки канібалізму.
Читець:
Найстрашніше було дивитися на маленьких дітей, висохлі, як у скелета, кінцівки яких звисали з роздутого живота. Голод стер з їхніх облич усі сліди щасливого життя, перетворивши їх на замордованих примар, і лише в очах ще лишився відблиск далекого дитинства.
Читець:
У 1933 році померлих від голоду по селах стало стільки багато, що труни лежали на вулицях, дорогах, в хатах по кілька діб. Влада на місцях призначала окремих людей, котрі збирали трупи і відвозили їх на кладовища возами, одержуючи за свою працю продовольчий пайок. Вони здебільшого ховали людей у неглибоких ямах, земля в яких ще довго ворушилась, бо серед мертвих нерідко траплялись і напівживі!
Читець:
Вірш М. Залига «Вічний монолог"
На вулиці лежить хлопчина років десяти. О, вже готовий!
А у відповідь кволий дитячий голосок:
«Ні я ще не готовий, я ще не вмер»
Я ще не вмер…
Ще промінь в оці грає.
В четвер мені пішов десятий рік.
Хіба в такому віці помирають?!
Ви тільки поверніть мене на бік.
До вишеньки.
В колиску ясночолу…
Я чую запах квітів. Я не вмер…
А небо стрімко падає додолу.
Тримайте хтось,
Хоча б за коси верб.
Куди ж ви, люди, людоньки, куди?!
Окраєць ласки.
Чи хоч з печі диму?
В клітинці кожній – озеро води.
Я ще не вмер.
…Усі проходять мимо.
…А житечко моє таке густе.
…А мамина рука іще гаряча.
Вам стане соромно колись за те. Та я вже цього не побачу.
Читець:
Страшним відлунням цієї епохи стають свідчення людей, які пережили голодомор 1932-1933 рр.
Анастасія Максимівна Кучерук, жителька Житомирської області згадує:
«На світі весна, а над селом нависла чорна хмара. Діти не бігають, не граються, сидять на дворах, на дорогах. Ноги тонюсінькі, складені калачиком, великий живіт між ними, голова велика, похилена лицем до землі, лиця майже нема, самі зуби зверху. Сидить дитина і чогось гойдається всім тілом: назад, вперед, скільки сидить, стільки і гойдається. І безконечна одна пісня напівголоса: їсти, їсти, їсти. Ні від кого не вимагаючи, а так, у простір, у світ – їсти, їсти, їсти…»
Антоніна Листопад „Біла молитва братика”
Бозю!
Що там у тебе в руці?!
Дай мені, Бозю, хоч соломинку…
Щоб не втонути в Голодній Ріці.
Бачиш, мій Бозю, я ще – дитинка.
Таж підрости хоч би трохи бодай.
Світу не бачив ще білого, Бозю.
Я – пташенятко, прибите в дорозі.
Хоч би одненьку пір’їночку дай.
Тато і мама – холодні мерці.
Бозю, зроби, щоби їсти не хтілось!
Холодно, Бозю.
Сніг дуже білий,
Бозю, що там у тебе в руці?..
Читець:
Петро Макарович Соловищук з Вінниччини розповідав: «Батько кладе на тачку моїх два брати і сестру, везе на цвинтар. Розгріб лопатою мамину могилу, розгорнув рядно, поклав їх туди ж, до мами. Батько почав лопатою кидати землю в яму, а я собі руками. А тоді помер і батько… І так від моєї родини ніякого сліду – ні могили, ні хреста. Тільки імена.»
Читець:
На Полтавщині голодною смертю вбито кожну третю людину, а то й повністю кутки й хутори вимирали. Почорнілі невеликі хрести стояли на городах біля хат на полтавських чорноземах, бо нікому було нести їх на цвинтар…
Читець:
У 1933 році на вулицях Києва у січні було підібрано 400 трупів вбитих голодом, у лютому – 518, а лише за першу декаду березня – 248.
Читець:
Страшне лихо торкнулося і жителів нашого села Музичі. Лише в 1933 році померло 60 наших односельців, які не в силі були побороти голод.
Читець:
Володимир Забаштанський «Стражденна мати»
Скорботна мати ішла поволі,
Туди, де зріло колосся в полі.
Несла на грудях дитя, мов птаху,
Не стало сили, лягла край шляху.
Мов стебла, руки син простягає,
І хліба в мами усе благає,
Але благання свого пташати,
Уже не чує стражденна мати.
Лежить очима до неба мати,
Загасла тихо біля дитяти.
Проснися, нене, проснися, нене!
Дозріло жито твоє зелене.
Голодомори, голодомори,
Все до зернини взяли з комори,
Взяли з комори все до зернини,
Все до зернини в неньки й дитини,
В неньки й дитини із України.
Читець:
Багато музичан, щоб врятувати себе від голодної смерті кинулися в глиб Росії, в Ленінград, сподіваючись там купити борошна. В кого ж грошей не було, обмінювали на хліб коштовні речі, везли на базар усе, що було в домі. Щоб пережити голодомор, люди різали домашніх тварин. Але їжі все рівно не вистачало.
Читець:
Рибалки із самого ранку до пізньої ночі просиджували на Ірпіні, сподіваючись упіймати хоча б кілька рибин, та її не було.
Живі людські частоколи тінями розходилися по своїх домівках. Виснажені, з набряклими ногами, люди непритомніли прямо на вулицях.
Читець:
Наша односельчанка Римаренко Галина Михайлівна розповідала, як зголоднілі, вони виловлювали в річках жаб, і робили печеню. Варили і їли лободу та конюшину. Сушене липове листя, бруньки дерев, торішню і позаторішню гречану і просяну луску, полову, старе дубове жолуддя товкли в ступі й, перемішавши із жменею справжнього борошна, щоб трималося купи, замішували тісто, з якого випікали хліб. На полях збирали гнилу і мерзлу картоплю, з якої робили млинці.
Читець:
Голодною була у нашому селі і весна 1934 року. Та щоб зберегти дітей, правління колгоспу ім.Шевченка організувало дитячий садок для дітей села. Ця справа була прикладом для всієї України. У цю голодну весну до дитячого садочка в село Музичі завітала Крупська Надія Констянтинівна, поспілкувалася з дітками та з людьми, які турбувалися про майбутнє України головою колгоспу Харченко Г.М., Оголенко А.С., Пащенко Я.М., Оголенко А.С.
Читець:
Вся Україна в тридцять третьому була краєм горя і смертей. Країна втратила кожну п’яту людину. Це більше, ніж у грізні роки Великої Вітчизняної війни.
Звучать дзвони
Учениця — Мати-Україна
Богородице! Матір наша небесна! Свята Покрово, покровителько люду святоруського! Куди ж ти відійшла? Чого ж залишила мою землю і нарід мій на поталу червоних дияволів? Чи ж не бачиш, що вони доточують кров із могутнього українського дерева? Чи ж не бачиш криниці, повної українських сліз? Чи ж не бачиш, що то вже не я — Україна, а велетенська могила? Де ж ви, сили небесні?!
Читець:
І стояла Вона, осліпла від горя, обдерта, сива, напівблаженна, мукою підпирала небо, моторошно роззиралася Мати-Україна, на велетенському хресті розіп’ята.
Мати-Україна (шепче).
Дітоньки мої, заждіть! Івани, Марії, Тараси! Стривайте! Куди ж ви? Як же я без вас?
(Голосніше). Прости, небо! Прости, земле! Простіть, зорі! Всі сили земні і небесні, простіть муку і божевілля мого народу! Ту моторошну дику ніч, усі жахи, не бачені від сотворення світу, простіть! (Тихо). Нема. Зотліли. Відлетіли ключами в небо.
Читець:
І щоночі чути, як оплакують велетенські могили лише солов’ї і зозулі, білий квіт садів та цвинтарні бузки, плачуть молоді трави, стогнуть жита, ридма ридають зорі, летять у ніч і гаснуть над спорожнілими хатами.
Мати-Україна.
Ходи до мене, роде мій, вечеряти! Марії, Ганни, Уляни, Соломії, Андрії, Василини, Катрусі, покірно прошу до святої вечері. Пригощайтеся, причащайтеся, роде мій скорботний! Діти мої — квіти викошені! Ключ мій журавлиний на рідній землі підстрелений! Муко моя довічна! Скорбото моя всевишня!
Читець:
І пливуть Чумацьким шляхом білі тіні з білої небесної Вкраїни й сідають до поминальної вечері.
Мати-Україна.
Як там тобі, родино наша, на тій небесній Україні? Чи ж ростуть і там тополі, мальви, калина? Чи ж білі у вас хати? Як сіється, жнивується? Чи ж є вечорниці, реготи на хуторах і левадах? Чи ж заручини і хрестини, чи ж радість є? Мабуть, це все до вас пішло, бо на земній Україні ні сміху, ні радощів, ні пісень. Лише квітує погибель, жнивує горе на чорнобильській межі.
Читець:
Роде наш небесний! Народе Божий неоплаканий! Лика неціловані, руки неперехрещені! Душі рідні перед господніми воротами непоблагословенні!
Прости, народе Божий! Прости цю прокляту землю, цей милий рай, на якому оселився диявол. Усіх нас грішних прости, що мовчали, за упокій твій молебнів не справляли, поминальних свічок не світили, обідів за тебе не робили.
І ми покарані за безпам’ятство. І до нас озвалося лихо. Нагодовано і нас смертоносним плодом, горить і над нами лиховісно непогасна свіча. Прости ж нас, роде наш замордований, лише сирою землею зігрітий.
Учасники стають півколом, тримаючи в руках запалені свічки. Чути удари метроному.
Звучить магнітозапис «Молитви за убієнних голодом» К. Мотрич.
Хто це? Чий це голос щоночі просить: «Хлібця! Хлібчика дай! Мамо, матусю, ненечко. Крихітку хлібця». Хто водить за мною запалими очима-криницями, очима, у які перелилися всі страждання, муки й скорботи роду людського і розпинає душу мою на хресті всевишньої печалі? Чий же це мільйоноголосий стогін у мені? Хто щоночі будить, стогне, квилить, плаче і веде у холодну ріку, де розлилися не води, а сльози мого народу? У ній ні дна, ні берегів…
Прости ж нас, роде наш замордований, лише сирою землею зігрітий. Царствіє небесне вам, Душі убієнні!
Господи! Страждання, муки й горе мого народу до Всевишньої скорботи зарахуй, і біди й погибель від землі й народу сущого відведи!
Амінь.
Читець:
Наш найсвятіший обов’язок сьогодні – зберегти пам'ять про всіх, хто не дожив, недолюбив, пам'ять про живих і ненароджених. Ніхто не має права про це забути.
Вірш „Жалива правда”
В жахливий час зникає раптом жах
Аби не збожеволіти завчасно!
Збирає Пам’ять на гірких полях
Людську зневагу, що вродила рясно!
І каменіє з нелюдського страху!
Куди не глянеш – скривджені мерці.
А як же ті живі?! Під смертним дахом.
…На цвинтарі розкажуть чебреці
Та цвинтарів якраз-то і нема.
…Ні сповіді, ні навіть домовини.
Без тризни поховала всіх зима.
Ніхто, ніде – і кущика калини.
Довго мовчали, правдоньки – ні з вуст.
Чи, Господи, то не страшна крамола?!
Та ж мусить скрізь дзвонити Златоуст,
Щоби не повторилося ніколи!
Звучить пісня «Молитва за Україну»